Серія прозорих пустушок постає як архів відсутнього дитинства, як матеріалізовані сліди турботи, яка так і не здійснилася. Це зліпки з реальних пустушок, куплених художницею й її коханим перед народженням доньки, але залишених у квартирі на 21-му поверсі, яку вони були змушені покинути під час війни. Ці предмети так і не виконали своєї функції, не зберегли ДНК нового життя. Вони стали символами перерваної тяглості, переселення у четвертому поколінні.

Прозорі форми пустушок містять усередині квіти чи кулі. Квіти — це пам’ять про життя, яка вплітається навіть у досвід втрати. Кулі — це неможливість говорити, ковтати чи забути; вони стають грудкою в горлі, яка блокує голос і тіло, примушуючи до втечі.

Пустушки є міражем архіву турботи й одночасно його руйнування. Це привиди речей, які мали стати початком нового життя, але перетворилися на свідків війни й вигнання. Вони фіксують невидимий біль — не лише особистий, а й колективний — досвід батьківства та материнства у країні, де майбутнє дитини позначене тривогою, нестабільністю й пам’яттю про насильство.

Цей твір говорить про вразливість і незавершеність життя у вигнанні: про спробу зберегти турботу у світі, де її завжди бракує, і де навіть дитячий символ втіхи стає носієм травми.