Новини

«Неприємно, коли говорять: у вас кримська реєстрація, тому ви не резидентка України», — художниця Марія Куліковська

Ми з тобою вперше бачилися в «Ізоляції» в Донецьку в грудні 2013 року. Вже почалася революція, Донецьк ще не був окупований і там були твої скульптури. Потім, коли захопили «Ізоляцію», її перетворили на в’язницю. Що сталося з твоїми скульптурами?

Їх розстріляли, використали як мішені для тренувань. Це був такий показовий акт. Я не бачила цього відео, не змогла знайти, але мені писали журналісти з телеканалу «Дождь», які брали інтерв’ю у тих, хто це робив, у бойовиків.

Чоловік, що наказав стріляти, сказав, що це їхній перформанс, це їхній маніфест — продемонструвати, що буде з тими, хто не поділяє їхніх моральних цінностей, і що я — «дегенеративна художниця». Там взагалі був список художників, в тому числі Борис Михайлов та багато європейських художників, чиї роботи були в «Ізоляції». А з моїми скульптурами так вчинили, бо це оголене жіноче тіло.
Для будь-якої людини, це — оголена жіноча скульптура. Вона виглядає просто як жіноче тіло. Для тебе, зрозуміло, це був дуже складний момент, тому що це твоє тіло.

Я передбачала, що так буде, насправді. Мені навіть наснилось напередодні, як би містично це не звучало, що біжать люди у військовій формі, а потім стріляють у ці скульптури. І наступного дня я отримала повідомлення і навіть не здивувалась, я відчувала, що так буде.

Мало того, коли ми бачились в «Ізоляції», я мала дивне передчуття. У художників, напевно, так часто буває, але коли я подивилась на ці скульптури, я з ними попрощалась і зрозуміла, що бачу їх востаннє. Хоча вони й були створені для того, щоб зникнути.

Я з самого початку мала вибудувати якісь взаємостосунки і дистанцію. У мене є ця дистанція, і я можу спокійно переживати це. Мене більше турбує, і це боляче усвідомлювати, що там в’язниця і що там піддають тортурам реальних живих людей. Скульптури — це просто візуалізація.

Армія клонів, 2010–2014
Фото:


студія Марії Куліковської

В «Ізоляції» тримали журналіста Станіслава Асєєва. Ми не знаємо, де він зараз, але так, це дійсно жорстока в‘язниця. Але ти потім пропрацювала цей досвід, ти зробила інші перформанси, ти вже сама стріляєш. Розкажи про це.

Почалося все в 2015 році, коли мене запросили на конкурс U.K./Raine в Saatchi Gallery в Лондоні і запропонували зробити репліку цих трьох скульптур, які розстріляли. Я тоді перебувала в Мальме в Швеції і шукала, де можна купити 300 кілограмів мила, щоб зробити відбитки.

Знайшла дуже стару компанію і замовила в них напівпрозоре мило. Жінка, що продавала мило, дуже здивувалась: навіщо мені стільки? Я розповіла їй всю історію про розстріляні скульптури, і вона дійсно дуже здивувалась і розповіла, що компанії, які виробляють зброю, купують мильні блоки, такі мильні колони розміром з людське тіло, аби відстрілювати зброю.

Мило дуже схоже на людське тіло і воно напівпрозоре, тому зброярі розуміють, яких пошкоджень зазнає людина. І після такого відстрілювання й відбору зброю продають у зони конфліктів, можливо, навіть у Донецьк. Звісно, я була шокована, бо я тікаю до західного світу від жаху війни — і тут я потрапляю в центр, в якесь серце.

Цього року я вже стріляла по-справжньому у фільмі «Забуті» Дарії Онищенко. В Україні ще не було прем'єри, лише у Варшаві. Мене вчили стріляти, ми їздили на стрільбище, і мені розповідали, як це все відбувається. Я була одягнена у воєнну форму сепаратиста з «ЛНР», бо історія відбувається в Луганську. І я по-справжньому стріляла в нові скульптури.

Як це тобі було?

Жахливо, але мені сподобалось. Зараз зізнаюсь чесно, але спочатку… Я не спала всю ніч перед «розстрілом». Ми мали почати зйомки о 7 ранку на Рибальському острові. Я настільки перенервувала, що приїхала на дві години раніше і о 5-й ранку просто чекала на місці, коли привезуть скульптури, і намагалась налаштуватись. Мені було дуже страшно, бо раніше я ніколи не стріляла і ніколи не тримала зброю. Ще коли мене навчали, я не могла тримати цю гвинтівку, вона була надзвичайно важкою і весь час падала. А під час цього дійства я настільки захопилась відчуттям влади і сили, такої жахливої. Я розумію, що зараз можу зробити все, що завгодно. І от коли я стріляла, і стріляла, мене зупинили і сказали – досить. Але я більше не хочу торкатись цього.

Що для тебе Донецьк?

Мені там дуже подобалось, насправді. Але ж я була здебільшого в «Ізоляції», тому там був свій якийсь «бабл», дуже приємні й ніжні стосунки зі співробітниками. Також мені дуже сподобалось у місті, воно трохи нагадало Керч, а все що, нагадує Керч — дуже подобається.

Художниця Марія Куліковська у студії hromadske, Київ, 15 листопада 2019 року
Фото:


hromadske

Друга велика твоя робота — це «Пліт Крим». Розкажи про неї.

16 серпня 2016 року на набережній в Києві з’явився рятувальний пліт із написом Crimea. Це була моя власна, така альтернативна республіка «Рятувальний пліт Крим». І я, скажімо так, проти будь-якої влади, не поділяю ідеї владарювання, тому це була така рятівна платформа для кожного, незалежно від ідентичності й етносу, для тих, хто шукає свій дім. І тоді була така гостра криза мігрантів і біженців в Європі, тому це була певна візуалізація кризи в суспільстві.

Люди з певних причин і не з власної вини, через захоплення, війну, економічні та політичні незручності тікають, шукають якесь своє місце. І загалом вони ніде, в якійсь мірі, вони десь між. І тому цей пліт був певним символом, точкою на карті світу для всіх переміщених, в незалежності звідки. Я думала, що буду одна, але люди почали приєднуватись, і я ніколи, насправді, не була там на самоті, це було класно.

А як цей пліт плив?

Я жила на плоту на набережній Дніпра, і в мене не було з собою ані їжі, ані води, і я не виходила з нього, хоча могла зробити один крок.

Всі, хто хотів, приносили мені теплі речі і їжу, все, що було потрібно. Люди навіть охороняли мене вночі. Це було неймовірно зворушливо. Через три дні, 19 серпня, я і ще четверо людей попливли. Насправді пліт не може пливти, лише за течією, тому ми мали знайти якогось човна, який би погодився нас тягнути. Ідея була — пройти вниз по Дніпру до Одеської області і потім увійти в води Дунаю і перетнути невидимий кордон на воді з Євросоюзом. Тобто, якщо Україна ніяк не отримає цього привілею стати частиною Європейського Союзу, то пліт Крим випередив би.

Звісно, це такий символічний жест і, крім того, це була така метафора — що таке кордони? Особливо на воді. Де вони? Адже ми не бачимо їх, їх не існує. Те, що ми ділимо нашу нещасну блакитну кульку і створюємо якісь держави, порушує особисті кордони інших людей. Але мене заарештували і ми не змогли перетнути цей кордон.
А хто тебе заарештував?

Українські прикордонники. Вони нас чекали і на світанку 25 серпня зупинили. Ми не встигли і 20 метрів проплисти, насправді, лише спустили пліт на воду. Що ще важливо, оскільки пліт не вмів плисти сам, ми у Вилково шукали, хто має човен і хто може пліт тягнути. І один чоловік сказав, що у нього є човен «Крим» і він нам допоможе. Було дуже багато співпадінь.

Але ми не змогли пропливти цей невидимий кордон, бо нас відразу зупинили. Потім прикордонники зрозуміли, що затримали не зловмисника, а навпаки — людину, що говорить про окупацію.

читайте також


Художниця Марія Куліковська у студії hromadske, Київ, 15 листопада 2019 року
Фото:


hromadske

Ти була з цією роботою в різних європейських містах. Як там це працювало?

Вони не розуміють, що таке Крим, Crimea, і часто думають, що це якісь веселощі. Хоча, коли я плавала у фонтані в Барселоні на Площі Іспанії, саме починалась вся ця Каталонська історія.

Тільки поставили пліт, навколо розпочалася стрілянина, і багато хто зрозумів це як символ.

Для різних людей це були якісь свої знаки. В шведському Мальме 17 травня 2018 року, в день, коли саме відкривали міст у Керчі, люди не розуміли. Лише один старенький дідусь зрозумів, бо він знав про ситуацію в Україні. Загалом люди сприйняли це як жарт.

Ми з тобою говорили, коли зустрічались раніше, що ці роки держава Україна робила недостатньо для людей, які є переселенцями чи які живуть на окупованих територіях.

Ну я досі не отримала жодної допомоги.

Можливо, це для когось не проблема, і всі вже забули, що, виявляється, щось мали зробити.

Мені здається, що, в значній мірі, люди прийняли ситуацію з Кримом і ніби ніхто не хоче піднімати це питання. Це найнепопулярніша тема, як на мене.

Але мені здається, що навпаки: всі кажуть «Так! Крим наш!». Просто очевидно, хто поганий, хто хороший. Ми хороші, нашу частину окупували, це треба визнати, давайте про це весь час говорити. Але на цьому розмова і закінчується.

Якщо вийти з нашої культурної тусовки і піти, я не люблю цього терміну, але скажімо, до пересічних громадян, дуже часто я чую такі думки від людей: «Так, це був референдум, і потрібно визнати, що це референдум». Для мене це незрозуміло в правовому полі, наскільки може чужа держава проводити референдум в твоїй країні. І мені дуже боляче чути, що деякі погоджуються з цим референдумом, будучи в Києві. Але зазвичай, звісно, зараз це така давня, забута історія.

Для мене є незрозумілою політика тут, в Україні. Коли я зверталась за допомогою до лікарів, вони перевіряли мій паспорт і казали: у вас кримська реєстрація, ви не резидентка Україні. Я відповідала: як це? Я не маю іншого паспорту, у мене лише український. Але ж Крим — це теж Україна, вірно ж? Ви ж хочете всюди про це заявити і хочете, аби весь світ це визнав і щоб ми повернулись, так? «Так, але ви маєте сплатити втричі більше, як міжнародні клієнти», — відповідали мені.

Зоряний пил, 2019. Метафорична модель Керченського півострова, виставка «Дивовижні Історії Криму», Мистецький Арсенал
Фото:


студія Марії Куліковської

Чи коли я зверталась за соціальною підтримкою, чи ще кудись, мені говорили, що я не можу отримати соціальну допомогу, поки не зміню реєстрацію. Змінила реєстрацію — і тепер говорять, що я маю реєстрацію в Києві і не є переселенкою, тому нічого мені не будуть виплачувати. Можливо, я щось зробила неправильно, це моя особиста історія.

Я не можу сказати, що кримчан дуже багато, саме тих, які звідти, і не так дорого було б максимально потурбуватись про них. Я не думаю, що приємно чути, коли тобі говорять, що ви не резидентка України, маючи лише цей паспорт. Мені здається, варто переглянути політику, якщо материкова Україна хоче, аби кримчани розуміли, що їх точно тут хочуть.


Одна з останніх робіт називається Омовіння/Lustration, де ти у ванній миєш свою ж скульптуру в холодній воді. Це дуже красива робота. Я так розумію, ти будеш її повторювати. Вона дуже ніжна і дуже еротична. Ти не соромишся свого тіла точно. Але як ти перейшла цю межу? Тому що Україна, українська культура, вона доволі така, я б сказала, консервативна.

У мене, насправді, дуже багато комплексів по відношення до власного тіла.

Можливо, тому я працюю настільки радикально зі своїм тілом. І я стикалась з багатьма неприємними речами в своєму житті і з насильством. Крім цього, є дуже потужне обожнювання жіночої краси, об’єктивація краси і якесь дуже патріархальне сприйняття краси, що жінка має бути худою з довгими ногами, ще якоюсь. Така міфічна істота.

І це ображало мене і продовжує ображати. Це не дає мені спокійно й вільно жити, особливо раніше, років 5-10 тому. Напевно, тому це були такі маніфестації, доволі радикальні, аби для себе визначити, хто я така, чи можу я, чи маю я право на власне тіло і на те, яка я є.
hromadske – незалежне медіа, створене журналістами. Ми зможемо розказати більше історій, якщо ви підтримаєте нас. Долучайтеся до спільноти друзів hromadske на Спільнокошт.
Перформанс «Омовіння/Lustration», 8 березня 2018
Фото:


Олександр Попенко/надані Мистецьким арсеналом

Перед нашим інтерв'ю я читала один матеріал, де йшлося про те, що ти у Швеції кілька років тому одружилася з дівчиною. Але напис в статті був — Куліковська шокувала публіку… Але ти ж розумієш, це не має бути шокуючим. Розкажи про цей досвід. Що це було? Це було просто кохання, просто шлюб, чи також політична якась з твого боку заява?

У першу чергу, це була політична ситуація. Також мені це було необхідно для лібералізації власного життя, мого тіла. До цього я мала тут доволі деструктивні й травмуючі стосунки, такі дуже патріархальні. І для того, аби звільнитись всередині, власне в голові, я потребувала такого акту. Тоді запропонувала Жаклін зробити цю акцію, перформанс весілля.

Ми познайомились влітку 2013 року під час художнього обміну між митцями зі Швеції та України. Тоді при владі ще був Янукович і в той час була дуже активна дискусія про заборону абортів для жінок, я вже не кажу про ЛГБТ-спільноту. Тоді вже прийняли гомофобний закон у Росії, і влада, ніби так, з обожнюванням, придивлялись до такого ж закону для Україні. Тому, звісно, це був політичний жест.

Але це був і дуже особистий жест із мого боку — мені потрібно було звільнитись у своїй голові, що я маю право на власне тіло, робити так, як я хочу і що я хочу. І це має бути зазначено в законі. Для мене це насправді було радикально і, в якійсь мірі, шокуюче, але я дуже рада і вдячна за цей досвід.

Я не думаю, що це має шокувати суспільство. Звісно, що ні! Тим більше, що у нас в Конституції написано, що кожна людина, незалежно від ґендеру, захищається законом. І має право на кохання. Кожна людина! Не хлопчик і не дівчинка.

Мені здається, що зараз, глобально, по всьому світу є тенденція до квірності, змішаності статей, до асексуальності навіть у певній мірі. Ці тенденції не тому, що зараз це модно, а тому, що ми змінюємось. Світ змінюється, глобалізується, ми зараз не бігаємо за мамонтами, практично ніхто не ходить на важкі роботи, тому ролі змішуються, і ми маємо реагувати на це.

Я просто не розумію, чому в Україні від цього відмовляються, якщо це вже тут. Є таке відчуття інколи, що законодавча база взагалі живе своїм власним паралельним застарілим життям.

Художниця Марія Куліковська у студії hromadske, Київ, 15 листопада 2019 року
Фото:


hromadske

А ти відчуваєш якусь таку соціальну, суспільну цензуру? Бо якщо ти зробиш ось таку роботу, щось станеться, хтось прийде і розтрощить виставку, закидає чимось.

Я думаю, може бути суттєво складніше — можуть зашкодити. Все-таки, моє тіло ж політизоване, тому що я народилась на певній території і тепер ця територія має певний статус. Саме тому можуть бути цілком неочікувані наслідки, які в довготривалій перспективі можуть впливати на мене чи на моїх рідних, які знаходяться не в Києві, наприклад. Тому я маю бути обережною, я розумію це, звісно.

Від чого звільняєшся ти зараз?

Ось саме від усіх цих страхів, що маю бути обережною. Тому я все візуалізую і зашиваю в якісь коди, і ті, хто можуть, звісно прочитають це. І ще я в Україні не так багато працюю зараз, на жаль.

Думаю, що ті інституції, які запрошують мене, теж розуміють, що про них можуть написати якусь мерзотну статтю якісь пропагандистські ресурси. Тому зі мною працюють акуратно і обережно. І навіть у цьому професійному моменті я відчуваю інколи прогалини в Україні.

читайте також


А які пропагандистські ресурси в Україні? Чи хтось турбується про те, що пишуть, скажімо, проросійські медіа?

Зараз же незрозуміло, де проросійські, а де ні. Все настільки переплетено, мені здається.

Знову ж таки, якщо ми говоримо про ґендер, про це можуть написати праворадикальні проукраїнські ресурси. Тому, я думаю, все дуже по-різному. Складно, дуже політизовано і у нас немає одної спільної думки в суспільстві.

Ми говоримо, що ґендерне — це політичне, особисте — це політичне. Але часто митці, музиканти, художники кажуть: ми хочемо бути поза політикою. Дайте нам просто творити. Наприклад, музикантів, які їдуть, скажімо, на фестиваль, запитують: чий Крим? Вони не відповідають з якимось поясненням, що працюють для аудиторії, для музики, і не хочуть говорити про політику. Яка твоя думка: наскільки митець може бути аполітичним, де ця межа?

У мене є розуміння, що на сході України гинуть люди, страждають. Є майже два мільйони переміщених осіб, в тому числі і я. Це ж мої брати і сестри, правда? Чи можу я спокійно дивитись на страждання людей, що є частиною моєї великої родини? Чи можу я з легкістю дивитись на страждання тих, кого я люблю? Можливо, я не знайома особисто, але це все рівно моє суспільство, мої люди, хоча, можливо, вони і не поділяють якісь мої ідеї.

Якщо ми хочемо побудувати свідоме громадянське суспільство, напевно, важливо розуміти, з ким ти працюєш, як і де. Я не працюю з Росією, російськими галереями і інституціями. Я знаю багато хороших людей в Росії, що поділяють мої погляди, але вони, в силу певних економічних чи сімейних причин, не змогли переїхати до Європи, бо емігрувати теж не так-то і просто. Ми підтримуємо зв’язок, спілкуємось, але в професійному плані я не співпрацюю. Адже я не можу підтримувати економічні ресурси і ринок тієї країни чи тієї групи в суспільстві, що ображає моє суспільство. Ось так би я відповіла.

Художниця Марія Куліковська у студії hromadske, Київ, 15 листопада 2019 року
Фото:


hromadske

Я спілкувалась із художниками в Йорданії, які за етнічною приналежністю є палестинцями. І завжди якась їхня дія — це політична дія. Є окупація Палестини Ізраїлем, і це триває десятиліттями. Але є люді, які кажуть: перепрошую, це наше життя, конфлікт і війна — це наша реальність, ми з нею народилися, ми не знаємо, коли це вирішиться, ми дуже переживаємо за всі страждання, але ми не можемо говорити тільки про це. Коли ми маємо зупинитися і вийти з того, що ти весь час змушений переживати за війну, змушений бути солідарним?

Я розумію, і частково я така ж, насправді. Тому я вигоріла дуже сильно, особливо після всіх цих безкінечних перформансів, коли ти розумієш, що віддаєш все своє життя, сподіваючись, що можеш щось змінити. А потім дуже незначна реакція, ще й купу лайна на тебе вилили і постраждали твої близькі, які живуть у менш захищених і комфортних умовах. Це все дуже складно.

Ми не можемо змусити політизувати тіло чи постійно маніфестувати і боротися. На мою думку, в певні гострі моменти має бути політична воля, наскільки радикальною — це вже питання і право митця. Я просто для себе вирішила так — я нікого не змушую. І звісно, хотілося б більше якоїсь солідарності інколи.

Олег Сенцов на Форумі єдності в Маріуполі сказав, що він відчув, як Революція Гідності перетворилася на контрреволюцію ненависті. Що ти про це думаєш?

Думаю, що десь так і є. І суспільство дуже таке біполярне, 50 на 50, здається. І воно радикалізується з обох боків. Це небезпечно.

Як ти цьому даєш раду?

Я створюю мистецтво. Мені здається, нам всім не вистачає тут краси і платформи, де ми можемо експериментувати і просто бути вільними. Ми ж не можемо побудувати ідеальне суспільство, не розібравшись, хто ми взагалі такі. І ми настільки табуюємо власне тіло, власну історію, ми не проговорюємо її вголос.